«Сьогодні ми повинні відроджувати українську військову журналістику, а точніше - народжувати її знову. Народжувати у сенсах, одним з яких є створення нового бачення українського військового, якого можна було б представити світовій спільноті. Крім того, нам необхідна нова військова ідеологія, а не радянські стереотипи, які вже давно не працюють. Тому військовим журналістам є чим займатися сьогодні».

Саме так розпочала сьогоднішню зустріч із випускниками Військового інституту прес-офіцер 72-ї механізованої бригади Олена Мокренчук.

Лейтмотивом зустрічі став «больовий поріг» українського суспільства: від Революції Гідності до сьогодення.

В силу бойового досвіду Олени Мокренчук розмова наповнювалася живими, конкретними прикладами. З її слів, яскравим прикладом больового синдрому українського суспільства була реакція на перші втрати…

- Українці не готові були до цього, їхній больовий поріг був занадто високий у 2014 році: перші втрати на Майдані, в Криму, сході України. Жоден не хотів приймати нові жертви, тому рішучі накази ніхто віддавати не наважувався, - зазначила прес-офіцер.

З іншої сторони проблемою стало применшення ролі ЗСУ на початкових етапах проведення антитерористичної операції.

У продовження теми больового порогу Олена Мокренчук згадала початок воєнних дій, коли українські військові просто не могли змусити себе стріляти у людину… Такою була особливість їхньої психіки. Крім того, свою роль відігравали лозунги, на кшталт, «Повертайся додому живим!». Спочатку вони діяли цілком правильно, але після розгортання масштабних бойових дій спрямовували психіку військовослужбовців на порятунок власного життя, забуваючи про відповідальність за зброю, техніку, особовий склад. Тому, коли майже рік тиші на фронті змінили події під Іловайськом, больовий поріг суспільства знову зашкалював.

Але, зрештою, терпінню українців настав кінець. Всі втрати та поранення зіграли свою роль – вони загартували дух суспільства, змусили «перестати скиглити!». Путінська агресія дала можливість українцям здолати той больовий поріг, який на початку здавався нездоланною перешкодою. Наше суспільство стало зрілим та готовим прийняти інформацію про втрати, якщо вони дійсно були того варті, якщо в тому був сенс і є результат.

«Ми не лише готові втрачати, ми готові перемагати!» - оптимістично та з безапеляційною вірою завершила свій виступ Олена Мокренчук.

Курсанти 5-го курсу, натхненні зустріччю, продовжили спілкування з Оленою вже в іншому режимі: кожен зі своїми власними запитаннями. 

 Командир 316-ж навчальної групи
сержант Владислав Подкіч