«Настя, допоможи! Натану погано! Відчуваю, що завтра буде потрібна Ваша допомога», - майже вночі телефонує мама дворічного хлопчика. Таких дзвінків та смс повідомлень з проханням про допомогу Анастасія Прохорчук отримує майже  щодня. І всі вони про допомогу спрямовану  на порятунок  дітей.

На неї сподіваються і батьки, лікарі, волонтери, так і маленькі пацієнти Національного інституту раку. Вона зуміла організувати групу однодумців із символічною назвою: «Лейкоцит». Чому саме «Лейкоцит»? - бо саме вони, лейкоцити, є захисниками організму людини і при першій потребі  кидаються на боротьбу із різними загрозами.  Так і курсанти – потрібна допомога, є надійне плече….  

Майбутні військові журналісти та психологи є бажаними гостями у відділенні, де лікується малеча. Навіть лікарі зауважують, що запорукою одужання маленьких пацієнтів є позитивний настрій, який на 80 відсотків збільшує шанси на подолання недуги.  Так,  нещодавно курсанти Військового інституту Київського національного університету імені Тараса Шевченка  організували дітям свято. Накупили різних смаколиків, іграшок. Час спілкування сплинув непомітно. Діти так захопилися грою, що не хотіли відпускати своїх старших друзів. За грою спостерігали медики. Саме такі позитивні емоції і допомагають дітям забути про хворобу, потішитись, розважитись. Знову відчути хай невеличку, але радість від спілкування.

В групі «Лейкоцит» - п`ятикурсник Владислав Подкіч  запропонував колегам  провести для дітей майстер-клас із телевізійної журналістики. Діти були просто в захваті від ідеї. Спробувати себе в якості оператора професійної камери - відзняти кілька планів та подивитися на світ через об`єктив змогли усі бажаючі. «А ще Владислав гарний спікер. Він легко починає розмову з дітьми, вміє зняти напругу та зацікавити маленьких слухачів.», – говорить Анастасія Прохорчук.

Така робота – це лише маленька частина того, на що здатна команда «Лейкоциту». Анастасія  майже  щодня шукає серед курсантів потенційних донорів. У Військовому інституті таких «добрих сердець» понад 60. Дівчата та хлопці з різних курсів. При першій потребі завжди готові допомогти. А сама Настя щомісяця здає кров. У дівчини вже є свої улюбленці. Вона відчуває з ними зв`язок і каже, що так краще, коли ти знаєш з ким ділишся найдорожчим.

«Якось мені одна мама маленького пацієнта сказала: я далі, ніж на завтрашній день нічого не планую. Живемо сьогодні і зараз. Та ми, військові психологи,  намагаємося відволікти і дітей, і їх батьків від таких думок. Звичайно, трапляються різні випадки. Наприклад я здавала кров 2-річному Артему. Лікування було важким. У дитини не витримало серце.  Я дуже переживала і тоді спіймала себе на думці: нам, дорослим, має бути страшно, що ми, маючи можливість допомогти,  не робимо цього вчасно. І про себе завжди говорю – я майбутній офіцер, готуюсь до того, аби боронити державу  на полі бою, так чому ж я не можу почати цю боротьбу зараз за життя цих дітей?», - говорить Анастасія Прохорчук.

На запитання  про те скільком дітям «добрі серця» Військового інституту допомогли,  дівчина дістає блокнотик, сторінки якого розписані по днях, по прізвищах і зізнається, що так багато людей, що в голові важко втримати усю інформацію.  Одного разу батько 5-річної дівчинки, написав їй зворушливе повідомлення: «Ви вибрали непросту професію – військового: захищати державу від ворогів, а ще людей від хвороб.  Багато можна перераховувати ваші здобутки, проте  хочу подякувати Вам та усім небайдужим курсантам за прагнення зробити цей світ кращим. У вас великі серця, сповнені реальної любові та мужності. Бережи Вас Боже!».

Курсанти  групи «Лейкоцит»  переймаються долею  маленьких пацієнтів не лише на словах.  Здають власну кров при першій потребі. Адже ті 45 хвилин часу, поки триває  здача крові і сепарація її на тромбоконцетрат  -  виливаються потім у  додатковий тиждень життя для маленького пацієнта. А від так з`являється надія і шанс   на остаточне одужання маленької людини.