24 червня в сонячний та доволі жаркий день двері Військового інституту Київського національного університету імені Тараса Шевченка відчинилися для тих, хто покинув це місце 10 років тому.

Вони прийшли трохи раніше потрібного часу, мабуть, надто сумували за цим, дуже рідним місцем, сповненим мільйонів спогадів. 10 років разом, від кохання до зради, від дружби до втрати, з першої хвилини КМБ до останніх годин випускного. Очі жінок наповнюються маленькими сльозами, коли вони дивляться на Військовий інститут з-за паркану. Ось-ось і час настав, час перетинати лінію, що віддаляє їх від того місця, де колись вони кожного ранку співали гімн та віддавали урочисте вітання.  Вони сміло заходять на територію інституту, проходять. «Тут усе так змінилося», - помічає хтось з гурту. Дійсно, роки беруть своє. Проходять далі. Курсанти…починають щиро посміхатися, згадуючи себе в формі. Ностальгія. Здається, ніби таке рідне місце, хоча, з іншого боку, тут усе змінилося», - помічає чоловік, що здається найбільш здивований змінам.

І ось їх уже зустрічає начальник кафедри, проте вони линуть до розмов у рідних аудиторіях, аби згадати як воно було, «у нас, на фінансах».  3 поверх, стіни рідного факультету. Ось хтось уже починає згадувати жарти, які були вигадані молодими умами ще 10 років тому. Не всі знають за яких умов вони утворилися, проте сміється кожен. Аж ось до кафедри заходить групка людей. Зрозуміло одразу, вони незнайомі між собою. Аж ось хтось пригадує: «Аа, так ви випустились, а ми вступили». 10 та 15 років кіноплівки спогадів зустрілися в одному місці.

З розмов стає зрозуміло, що більшість із колишніх курсантів залишились служити в лавах Збройних сил України. Дивлячись на цих успішних людей, розумію, що мені було лише 8 років, коли вони вже впевнено приймали урочисту Військову присягу на вірність українському народу…тоді вони присягали й кожному із нас…

«Раніше був «А» і «Б» курс фінансово-економічного факультету. Зараз уже ВФФП», - згадує майор Володимир Матвєєв, який наразі служить в Державній прикордонній службі.

«А багато офіцерів залишилось наших? А викладачів?» - запитує хтось крізь натовп. Хтось відповідає, що ніби три. По очах одразу стає зрозуміло, вони скучили, дійсно скучили а всіма, хто вчив їх науці й життю.

Цікаво, але майже кожен із випускників не перестає цікавитися життям інституту. «Бачу в журналі чи газеті статтю про ВІКНУ, завжди з посмішкою дочитую до кінця. Буває, від колег щось дізнаюсь останні новини звідси», - ділиться Антон Гоцюк,  випускник 2007 року.

Аж ось здається, що настав час дружно поговорити кожному зі своєю групою – згадати усі найтепліші моменти.  Звичайно, за роки у кожного з’явилася сім’я, діти, проте в душі кожен із них назавжди залишиться юним курсантом. Усі вони переглядають старі світлини та іноді самі собі починають сміятися з найбезглуздіших та найсмішніших ситуацій, які тільки траплялися з ними за роки навчання.

Мабуть, кожен із нас, коли пройдуть роки,  що заберуть із собою наші молодість та романтичність, буде згадувати ці часи з найбільшою любов’ю у серці. Недарма випускники радять цінувати кожну хвилину, проведену разом. «Ми усі спілкуємося й досі», - діляться випускники. Дійсно, дивлячись на них, кожен може лише побажати стати таким же. Бо курсанти – то сім’я, не надовго, а назавжди.

Анна Макарчук, курсант ВІКНУ