Курсанти Військового інституту Київського національного університету імені Тараса Шевченка взяли участь у проекті «Слово свідка» - який проводиться на базі  Національного музею історії України у Другій світовій війні.  Залучені до нього учасники бойових дій на Сході України, діляться власними спогадами. 

З курсантами спілкувався капітан Ігор Костенко (позивний «Піт»). Він захищав нашу державність у складі 25-го окремого мотопіхотного батальйону «Київська Русь» на посаді командира роти.

«Піт» був активним учасником Майдану, де 20 лютого загинув від кульового поранення його брат, волонтер Андрій Мовчан. Сьогодні в Чернігові існує вулиця та провулок названі на честь Андрія Мовчана.  

Капітан Ігор Костенко ділився важкими спогадами: про те, як в новеньку лазню залетів снаряд, але на щастя втрапив у підвал. З лазні вийшов абсолютно чорний побратим Ігоря зі словами: «Ну попарився, блін».  Залою котиться смішок, але внутрішнє напруження не відпускає жодного…  

Під час розмови з аудиторією з`ясовується, що було чимало «відказників», тобто підрозділів, що не виконували бойове завдання. Я запитую Ігоря, про такі випадки у нього в батальйоні. Без заминок чоловік  відповідає, що вони були, але інколи людина просто потребує підтримки. На війні треба вміти заспокоїти людину. З лівої кишені капітан дістає ляльку - мотанку і починає говорити: «Ця лялька пройшла зі мною Дебальцеве. І коли я бачив, що моєму побратиму страшно, я завжди давав йому потримати берегиню. Казав, що поки вона з нами, то можна нічого не боятися. І вони мені вірили».

Так само Ігорю Костенко вірили школярі та курсанти, які сиділи навпроти. А як тут не вірити? Коли перед тобою реальні експонати у вигляді скриньок пам`яті з Дебальцеве: чийсь бінокль, затерті карти, милий але трохи брудний равлик, і безліч фотографій. Також тут є подібні скриньки з Кримського, Авдіївки, Широкиного та Пісків. Я зупиняю погляд на затертих берцях, що їх носив десантник, на його посмертному ордені Мужності...

Потім переводжу погляд на свої майже новенькі, начищені берці і мені стає ніяково. Також бачу російський триколор та сепаратистькі шеврони, і тілом шириться ненависть, така знайома мені ще з Майдану. І розумію, що не можна ні пробачити, ні домовитись, ні подарувати, ані заспокоїтись. За нами майбутнє, і тільки нам проганяти російську наволоч з українських земель.

курсант Світлана Зелена
кафедра військової журналістики